Дівча, 11 років

На третій день після новини про загибель В’ячеслава Башти, щирого, світлого, усміхненого, мудрого хлопця з серцем Воїна

Дівча, 11 років,
Живе у мені та мріє
Про те, що усе на світі
Зробити вона зуміє.

Зуміє писати книги
І сотнями їх читати.
Можливо, віднайде ліки,
Щоб людство урятувати.

Зуміє злітати в космос
І купу грошей заробить.
А щоб це збулося — просто
Вона це візьме і зробить.

Дівча моє вірить в диво.
Бо їй 11 років.
Бо думає – все можливо,
Немає ні меж, ні строків.

А межі, на жаль, існують.
Під силу не всі задачі.
Три дні я дівча не чую.
Вона десь сидить і плаче.

Нема прощення вбивцям і катам

Після Бучі

Люди
захлинаються в горі,
липкому, в’язкому.
Від нього нестерпно
боляче.

Я знову
відключаю емоції.
Відкладаю на потім.
Лише по трішки видихаю сльози,
Коли нікого поруч.

Попереду повернення контролю
над Донбасом.
Маріуполем.

Що ми побачимо там?
Що відчуємо?

Я хочу, щоби перевертні,
які прийняли людську подобу,
були покарані у всіх можливих
і неможливих інстанціях.
За всі наші жертви.

Щоб ніде не було їм спокою.
Ні на полі бою.
Ні на курортах Туреччини
або вулицях Кіпру чи Німеччини.
Ні у себе вдома.
Ні навіть після смерті.

Осатанілі покручі на нашій землі.
Наче первісне зло.
Воно теж буде захлинатися.

Світло знищить темряву.
Добро переможе.
Україна житиме.
Це вже відбувається.

Нема прощення вбивцям і катам.
Навіки
Слава вільній Україні!
Смерть ворогам.

Моя дитина спить на сходинці

Під час повітряної тривоги

Моя дитина спить на сходинці,
Згорнувшись калачиком,
Як спала в мене під серцем.

Я від кожного звуку німію.
Прислухаюся до залізного вітру.
Це поїзд несеться.

Добре. Поїзд – то добре.
Він везе людей у безпеку,
По кількасот в одному вагоні.

Я не знаю, як в ньому сплять діти.
Сидячи? Стоячи?
Підклавши під щічку долоні?

Я не сплю, але хочу прокинутись.
Бо реальність занадто страшна,
Щоби бути правдою.

Моя дитина спить на сходинці.
Не бійся, маленька, це минеться,
Ти з мамою.