Ми беремо в ручки книжку.
Що ж вона розкаже нам?
На диванчику чи в ліжку
Відкриваємо… А там!
Навіть у найменшім творі
Відбуваються дива:
Хтось розсипав букви-зорі
Та й зібрав їх у слова!
Ми побачили героїв
І почули голоси:
Той присів із нами поряд,
Цей – поради попросив.
У кімнаті – справжня казка.
Стала книжка, як жива!
Не труси її, будь ласка,
Щоб не випали дива.
А дідусь мене смішить,
Каже, що навмисно.
Я сміюся, він сміється –
Бо воно корисно!)
А дідусь мені зробив
Гойдалку-тарзанку:
Я на ній кататись вчуся
Із самого ранку!
А дідусь зловив жука
Гарного надворі.
Показав і відпускає –
До своїх – на волю.
А дідусь мене привчив
Правду говорити:
Я люблю тебе, дідусю,
І буду любити!
Читати навчуся,
Писати навчуся
І буду розумна,
Як моя бабуся.
Я буду щаслива
І з купою друзів,
Мені це щоденно
Бажає бабуся.
А я їй щоденно
Здоров’я бажаю
І міцно для цього
Її обіймаю.
І завжди до неї
Тягнуся-тягнуся,
І в щічку цілую,
Бо люблю бабусю.
Цілому світу
Вони відкриті,
Душею чисті,
Неначе квіти.
До всіх привітні,
Такі тендітні,
Кумедні, милі –
Різноманітні.
Тягнулась щойно
До мене доня,
Торкнулась ніжно
Щоки долоня.
Моя кохана,
Така бажа́на,
Маленька квітка –
Моя Тюльпанна!
Є у кожної дитинки
Голова, животик, спинка,
Ручки, ніжки, носик, лоб…
Тільки де ж та кнопка – «СТОП»?
Маму донечка питає:
– Чом людина не літає?
Чом у нас немає сил,
Щоб літати і без крил?
От були б в людини крила,
Наче в човника вітрила!
Ми б напевно що змогли
Відірватись від землі…
Обіймає мама доню,
Гладить пальчики, долоні,
Пригортає і цілує,
Мама знає. Мама чує…
– Щоб злетіти в синє небо
Нам літак, не крила, треба.
Все ж літати можуть й люди,
Та не всі і не усюди:
Взяти книжку – хто читає –
Той у просторі літає.
Той літає навіть в часі –
Це хіба під силу птасі?
Хтось стрибає – і злітає
Хтось малює, хтось співає.
Хтось на піаніно грає
І під музику – літає.
Тож якщо ти захотіла,
Щоб були у тебе крила,
Спершу спробуй віднайти,
Те, чому радієш ти.
Те, що робиш, бо цікаво,
Бо захоплююча справа…
Спробуй – згодом зрозумієш,
Що і ти літати вмієш.