Дівча, 11 років

На третій день після новини про загибель В’ячеслава Башти, щирого, світлого, усміхненого, мудрого хлопця з серцем Воїна

Дівча, 11 років,
Живе у мені та мріє
Про те, що усе на світі
Зробити вона зуміє.

Зуміє писати книги
І сотнями їх читати.
Можливо, віднайде ліки,
Щоб людство урятувати.

Зуміє злітати в космос
І купу грошей заробить.
А щоб це збулося — просто
Вона це візьме і зробить.

Дівча моє вірить в диво.
Бо їй 11 років.
Бо думає – все можливо,
Немає ні меж, ні строків.

А межі, на жаль, існують.
Під силу не всі задачі.
Три дні я дівча не чую.
Вона десь сидить і плаче.

Нема прощення вбивцям і катам

Після Бучі

Люди
захлинаються в горі,
липкому, в’язкому.
Від нього нестерпно
боляче.

Я знову
відключаю емоції.
Відкладаю на потім.
Лише по трішки видихаю сльози,
Коли нікого поруч.

Попереду повернення контролю
над Донбасом.
Маріуполем.

Що ми побачимо там?
Що відчуємо?

Я хочу, щоби перевертні,
які прийняли людську подобу,
були покарані у всіх можливих
і неможливих інстанціях.
За всі наші жертви.

Щоб ніде не було їм спокою.
Ні на полі бою.
Ні на курортах Туреччини
або вулицях Кіпру чи Німеччини.
Ні у себе вдома.
Ні навіть після смерті.

Осатанілі покручі на нашій землі.
Наче первісне зло.
Воно теж буде захлинатися.

Світло знищить темряву.
Добро переможе.
Україна житиме.
Це вже відбувається.

Нема прощення вбивцям і катам.
Навіки
Слава вільній Україні!
Смерть ворогам.

Моя дитина спить на сходинці

Під час повітряної тривоги

Моя дитина спить на сходинці,
Згорнувшись калачиком,
Як спала в мене під серцем.

Я від кожного звуку німію.
Прислухаюся до залізного вітру.
Це поїзд несеться.

Добре. Поїзд – то добре.
Він везе людей у безпеку,
По кількасот в одному вагоні.

Я не знаю, як в ньому сплять діти.
Сидячи? Стоячи?
Підклавши під щічку долоні?

Я не сплю, але хочу прокинутись.
Бо реальність занадто страшна,
Щоби бути правдою.

Моя дитина спить на сходинці.
Не бійся, маленька, це минеться,
Ти з мамою.

Дідусеві ордени

Присвячено моїм дідусям Михайлу та Льву, 1999 рік

Ідуть роки, тисячоріччя,
Минають осінь і весна,
А в нашій пам’яті обличчя
Тих, хто дізнав – щó є війна.

Тих, хто пізнав життя у смерті,
І смерть в житті відчути встиг.
Обличчя хлопців напівмертвих,
Обличчя їхніх матерів…

Скажи, чи був ти якось свідком
Того, як ветерани йдуть
Для того, щоб покласти квітку
Тим, що вже з нами не живуть?

Згадай лише… Навкруги тиша…
Биття сердець, медалей дзвін,
Повільний крок. Та наче тихше
Стає щодня, щороку він.

Медальний дзвін. Здобутий кров’ю –
За Київ, Відень, Кенігсберг –
То покалічені є долі,
Життя і смерті феєрверк.

За перемогу над фашистом,
За бойові заслуги… Втім,
Вже не на грудях їхнє місце –
Їх власник… вже не з нами він.

Але й живі є ветерани!
На довгі їм роки – живі! –
На грудях в них дзвенять медалі –
Страшного часу вартові…

Ідуть роки, тисячоріччя,
Минають осінь і весна,
А в нашій пам’яті обличчя
Тих, хто дізнав – щó є війна.

Щó є війна – не треба знати
Ані тобі, ані мені,
Але не можна й забувати –
Щоб більше не було війни!

Я юнiсть дiдусеву крiзь роки пронесу

1 місце в конкурсі «Я юнiсть дiдусеву крiзь роки пронесу», 1999 рік. Присвячено моєму найкращому в світі дідусю Михайлу

Вкраїнонько рідна, ти вбралася ніччю,
Зійшлася на небі мільйоном зірок…
Здавалось, вигукував хтось: «Подивіться!
Це очі Вкраїни, той дивний танок.

Це очі країни, яка нас годує,
Якій зобов’язані всі ми життям.
Ці очі постійно за нами пильнують
З любов’ю, бажаючи кращого нам…»

«…Дідусю, скажи, що ти бачиш в тім небі?
І чом стільки суму у тебе в очах?»
«Я згадував юність…» – «Вона ж бо далеко…» –
«Та спогад цей вільний, як зоряний птах.

Ти права, далеко, та думку не спиниш,
Та навіть й не схочеш спинити її…»
«Невже така сила?» – «Нічого не вдієш…
Та ти ж бо питала». – «Цікаво мені!

Скажи-но, дідусю, чом спогад твій гіркий?»
«Пов’язаний, доню, з війною мій сум…»
«Таж то вже минулось!» – «Ба! В пам’яті дірки
Не зробиш, дитинко, не викинеш дум.

Колись, пам’ятаю, я був ще хлопчиськом,
Із друзями ми влаштували гурток.
Гурток драматичний… та раптом із військом
Пішли усі разом служити на фронт.

Ось так, доню, юність моя проминула».
«Як сумно, дідусю!» – «Так, сумно й мені.
Та ти ж бо права, воно все у минулім…»
«Та ні, то минуле – сучасності дні.

Ви всі воювали для нас, для нащадків,
Майбутнє – найперше! – ти сам це казав.
Чому ж бо вам мати нащадків невдячних?
Чому ти майбутнє найпершим поклав?

Завжди цінуватиму наше минуле,
Завжди пам’ятатиму лихо війни,
Та юність, яку ти не мав, не забуду,
Її я крізь роки нестиму завжди».

«Приємно це чути, найвища подяка
Це чути від тебе, дитинко, повір…
Дивись-но, розвіялась вже нічна мряка,
Чекай-но, піду подивлюся надвір…»

Вкраїнонько рідна, ти вбралася ніччю,
Зійшлася на небі мільйоном зірок…
Здавалось, вигукував хтось: «Подивіться!
Це очі Вкраїни, той дивний танок.

Це очі країни, яка нас годує,
Якій зобов’язані всі ми життям.
Ці очі постійно за нами пильнують
З любов’ю, бажаючи кращого нам…»

Играют мальчики в войну

Играют мальчики «в войну»… –
И пусть себе играют.
Пускай, взрывая тишину,
«Врагов» уничтожают.

Пусть наиграются сполна,
Чтоб не было соблазна
Забыть однажды, что война
Страшна и безобразна.

Чтоб не хотелось делать зла,
Стрелять кому-то в спину.
И жизнь, что женщина дала,
Не отнял чтоб мужчина.